Logo-do Profile

Історія держави і права України

Лекція 16

Українська держава (квітень – грудень 1918 р).


1 Державний переворот та утворення Української держави

29 квітня 1918 р. на хліборобському з'їзді у Києві гетьманом України було проголошено нащадка давнього гетьманського роду, колишнього генерала царської армії Павла Скоропадського. Протягом двох діб його прибічники захопили у столиці усі державні установи і найважливі об'єкти. Українська Центральна Рада (УЦР) припинила своє існування. Ця подія в історичній науці отримала назву державного (гетьманського) перевороту. Він стався внаслідок взаємодії кількох факторів. По-перше, це непослідовна політика УЦР у реформуванні економіки країни, суперечливий характер земельної реформи, якою були незадоволені майже усі верстви села. По-друге, спроба УЦР утримати владу за допомогою іноземних військ призвела до фактичної окупації України. Почалося примусове вилучення німціями й австрійцями продуктів харчування, що викликало невдоволення селян. По-третє, різке падіння авторитету УЦР супроводжувалося внутрі- та міжпартійними суперечками. По-четверте, криза демократичної практики призвела до формування серед певної частини населення ідеї про необхідністить встановлення міцної влади.

Навесні 1918 р. були створені Українська народна громада на чолі із П.Скоропадським, Партія українських хліборобів-демократів та Союз земельних власників, які негативно ставилися до УЦР. Вони порозумілися і з німецьким та австро-угорським командуванням. Кандидатами на гетьмана були Євген Чикаленко і Павло Скоропадський.

Форма правління, що встановилася в результаті перевороту, поєднувала в собі риси монархічної і президентської влади та військової диктатури.

29 квітня 1918 р. була оголошена "Грамота до всього українського народу", яка мала програмний характер. П.Скоропадський оголошував себе Гетьманом України, розпускалися Центральна Рада, земельні комітети, місцеві органи влади, звільнялися усі міністри, постанови уряду УНР і Тимчасового уряду скасовувалися, проголошувалося проведення у майбутньому виборів до парламенту - Українського Сейму, наголошувалося на необхідності відродження торгівлі і промисловості, наділення селян землею шляхом викупу її у поміщиків та інших власників.

Більшість з цих обіцянок не були виконані, проте були здійснені інші заходи для розбудови державності. Українська держава проіснувала близько 7 місяців. 14 листопада 1918 р. постала Директорія - орган, створений з метою повалення гетьманського режиму. Саме вона 16 листопада розпочала антигетьманське повстання. 14 грудня 1918 р. війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і залишив місто. Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення УНР.

2 Державний устрій

Висловлена П.Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ знайшла втілення у "Законах про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р. Змінилася назва країни - Українська держава. Вищим органом влади був гетьман. Він зосереджував у своїх руках законодавчу (затверджував закони), виконавчу (призначав голів виконавчої влади і затверджував склад уряду) і судову (здійснював помилування) влади, був верховним головнокомандувачем армії і флоту, головним представником держави у міжнародних відносинах.

За "Законами про тимчасовий державний устрій України" не передбачалося створення парламенту. Лише 15 жовтня 1918 р. було оприлюднено лист П.Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому наголошувалося, що вже настав час приступити до вироблення закону про вибори до Державного сейму. Це означало, що влада гетьмана була тимчасовою, тобто до обрання українського парламенту.

Гетьман потурбувався і про забезпечення керівництва державою на випадок непередбачених подій. 1 серпня 1918 р. був прийнятий "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України". Згідно з ним передбачалося створення Колегії Верховних Правителів держави, що складалася з трьох осіб: одного Правителя заздалегідь визначав сам гетьман, другого обирав Державний Сенат і третього - Рада Міністрів. Головою Колегії був Верховний Правитель, призначений гетьманом, а всі її рішення приймалися більшістю голосів. Під час державного візиту гетьмана до Німеччини у вересні 1918 р. такий механізм був застований.

Рада Міністрів або гетьманський уряд - орган влади та управління, що організовував та координував діяльність відомств. Її очолював Отаман-міністр, пізніше Голова Ради Міністрів. Керівниками уряду були М.Василенко (виконуючий обов'язки), Ф.Лизогуб, С.Гербель. "Керування" справами Ради Міністрів покладалося на Генерального (пізніше Державного) секретаря, який очолював Генеральну Канцелярію. У складі гетьманського уряду у травні 1918 р. було 15 міністрів. Серед них були й уродженці Сумщини - М.Василенко (міністр народної освіти і мистецтв), В.Косинський (міністр праці). Міністерства поділялися на департаменти або управління. Так, Міністерство внутрішніх справ включало департаменти міського самоврядування, державної варти (міліції), страхування біженців, головне управління військового обов'язку, управління у справах преси та Українське Телеграфне Агентство (УТА).

Компетенція Ради Міністрів визначалася "Законами про тимчасовий державний устрій України" (29 квітня 1918 р.). 25 травня 1918 р. гетьман затвердив "Положення про Малу Раду Міністрів". Мала Рада формувалася із заступників (товаришів) міністрів і розглядала дрібні справи, що не потребували взаємної згоди окремих відомств, вирішувала питання штатів і кошторису окремих міністерств.

Був прийнятий закон "Про порядок призначення на державну службу", яким визначалося коло посадових державних службовців, на які призначав сам гетьман, а на які окремі міністри. Міністри та їх заступники періоду УНР звільнялися, інші державні службовці залишалися на посадах.

Місцева адміністрація формувалася на зразок місцевих органів влади колишньої Російської імперії. Було відновлено старий адміністративний поділ на губернії, повіти і волості. Місцеві адміністрації очолили старости, яким належала уся повнота влади на місцях (за зразком російських губернаторів). Наказ про їх призначення видав Міністр внутрішніх справ Ф.Лизогуб 14 травня 1918 р. Усю систему місцевої адміністрації очолювало і контролювало Міністерство внутрішніх справ.

За законом від 1 серпня 1918 р. у Києві, за зразком колишніх російських градоначальств, було створено Управління столичного отамана. Подібна установа діяла і в Одесі.

Важливим елементом місцевої адміністрації була Державна варта, створена за законом "Про Державну варту" від 18 травня 1918 р. Це був напівввійськовий орган нагляду і примусу, що виконував функції поліції і жандармерії. Державна варта підпорядковувалася губернським і повітовим старостам. До її компетенції входило: охорона громадського порядку і запобігання злочинів; охорона кордону; питання проживання в Українській державі іноземців та їх висилка; питання про надання українського громадянства; догляд за митними і трактирними закладами; нагляд за додержанням паспортної системи; контроль за виготовленням, зберіганням і торгівлею вибуховими речовинами.

У складі Державної варти існувало 5 галузей (сфер діяльності): міська, повітова, залізнична, освідомлювальна, розвідувальна.

В країні існували й органи самоврядування - земські зібрання й управи та міські думи, які у більшості перебували в опозиції до гетьманського режиму. Тому уряд, губернські і повітські старости, міські отамани, державна варта поступово ставили діяльність земств і міських дум під суворий контроль. У Катеринославі й Одесі справа дійшла до розпуску земських зборів та управ, міських дум. У вересні був прийнятий новий закон про вибори до земств, за яким вводилася куріальна система виборів. Це робилося з метою усунення революційної частини гласних і поповнити їх склад заможними громадянами. У листопаді поновлювався інститут земських начальників і створювалися повітові і губернські ради у сільських справах.

Отже, в Українській державі існував хронічний конфлікт між місцевою адміністрацією та органами місцевого самоврядування.

3 Судова система і правоохоронні органи

За часів Української держави було прийнято значну кількість нормативно-правових актів, які регулювали діяльність судів. Вищою судовою інстанцією до кінця серпня 1918 р. був Генеральний суд у складі цивільного, кримінального й адміністративного департаментів, що підтверджувалося "Законами про тимчасовий державний устрій України". Стаття 7 "Законів" свідчить про те, що гетьман мав можливість змінити вирок будь якого суду.

З 1 вересня вищим судовим органом став Державний Сенат (ДС). Законом "Про утворення Державного Сенату" від 8 липня 1918 р. визначалася структура цього органу, порядок призначення сенаторів, вимоги до них. Членам Сенату заборонялося займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької. До складу Сенату входили президент, судді Генерального адміністративного суду, Генерального карного суду і Генерального цивільного суду. У законі зазначалося, що діяльність Сенату повинна регулюватися відповідним законодавством Російської імперії. Мовою офіційних документів ДС були російська й українська мови. Інколи використовувалася виключно російська мова. Найбільшу кількість справ розглядали сенатори Генерального карного суду.

Другою ланкою судові системи були Київський апеляційний суд, Харківська та Одеська судові палати. А після прийняття 8 липня 1918 р. Закону "Про судові палати й апеляційні суди" замість апеляційного суду створювалася Київська судова палата. Цим же законом визначався порядок призначення суддів судових палат.

Наступна ланка - окружні суди. В середині серпня 1918 р. діяло 19 окружних судів (а до лютневої революції - 25) у складі адміністративних, цивільних і карних відділів (по 3 постійних члена відділу). Найважливіші кримінальні справи розглядалися у складі 3 суддів і 12 прилежних.

Існував і мировий суд. У середині серпня 1918 р. діяло 112 міських і повітових з'їздів мирових суддів. В цей час було сформовано новий склад мирових суддів. Проте в окремих повітах Чернігівської губернії вибори не відбулися.

Діяв і Одеський комерційний суд. Він керувався законодавством Російської імперії. Штат суду, зарплата і ранг суддів визначалися постановою Ради Міністрів Української держави. Але апеляційні скарги на рішення цього суду подавалися до Одеської судової палати, а касаційні - до Державного Сенату.

Передбачалося створення портового суду при військово-морському суді, який до серпня 1918 р. існував у Севастополі. Але оскільки не існувало ВМФ, то портовий суд так і не розпочав діяльність.

Паралельно зі створенням армії формувалися військові суди. У травні 1918 р. на військово-судові посади було призначено 206 осіб. Певний час діяли ще Київський і Катеринославський вищі військові і 17 штабних судів. 30 травня було прийнято закон "Про військову підсудність", яким визначався перелік справ, що підлягали розгляду військових судів. 21 червня 1918 р. було прийнято закон "Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцій". Справи розглядали колегії у складі голови і виборних суддів (8 осіб у вищому військовому суді і 4 особи у штабному судах. Обов'язковою була присутність прокурора і адвоката у засіданні вищого суду.

Досить велику частку кримінальних справ щодо цивільних осіб розглядали німецькі й австро-угорські військово-польові суди.

4 Законодавство

Гетьманська адміністрація визнала законодавство Російської імперії і Української Народної Республіки. Вона пішла на:

Законопроект розроблявся відповідним міністерством і передавався на розгляд Раді Міністрів, а після його ухвалення направлявся на затвердження гетьману. Безпосередньо цим процесом керувала Державна канцелярія і Державний секретар. Закони підлягали опублікуванню для загального ознайомлення. Закон вступав в силу з часу, визначеного у самому законі. Закон скасовувався силою нового закону.

Законодавчі проблеми регламентувалися й іншими актами. Про це свідчить постанова Ради Міністрів "Про повноваження Міністерства шляхів в справах адміністративних законодавствах та визначення його компетенції" від 20 травня 1918 р. Міністерство своїми постановами регулювало питання залізничного господарства.

Зауважимо, що тоді не існувало чіткого розмежування між власне законами та підзаконними нормативними актами. Часто сила законів надавалася постановам і розпорядженням Ради Міністрів. Непоодинокими були випадки, коли законам надавалася зворотня сила в часі (шляхом надання їм чинності минулим).

Найважливішими законодавчими актами Української держави були закони про громадянство, державний устрій, Державний Сенат, Державну варту, загальний військовий обов'язок, про порядок виборів до земських та міських установ. Найбільших успіхів гетьманська адміністрація досягла у галузі законодавчого забезпечення культури та освіти.

Кримінальне право. Чинними були старі акти "Положення про покарання кримінальні і виправні". Посилювалася каральна спрямованість актів, про що свідчать Закон „Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" від 8 липня 1918 р. та постанова Ради Міністрів "Про міри проти осіб, які загрожують державній безпеці Української держави, її правопорядкові" від 24 вересня 1918 р.

З метою розбудови Збройних Сил Української держави було затверджено текст нової військової присяги (30 травня 1918 р.), прийнято Закон про реорганізацію армії (24 липня 1918 р.), видано Наказ про достроковий призив 164 тис. юнаків до армії і 5 тис. до сердюцької дивізії (8 листопада 1918 р.).

У справі регулювання земльних відносин було прийнято Закон "Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями" від 14 червня 1918 р.


© 2006—2018 СумДУ