Logo-do Profile

Історія держави і права України

Лекція 12

Суд і правова система України у складі російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.


1 Судочинство і поліція.

Протягом ХІХ - початку ХХ ст. судова система в Україні зазнала суттєвих змін. У першій третині ХІХ ст. ще існували певні особливості цієї системи по регіонах.

На Півдні і Слобідській Україні діяла загальноросійська судова система. Судами І інстанції були станові суди:

Судами ІІ інстанції були:

 

У губерніях діяли і позастанові суди:

У 1808 р. в Одесі був створений комерційний суд у складі голови, 4 членів і юрисконсульта. Він розглядав позови міських та іногородніх купців, купецькі договори, справи осіб інших станів, пов'язаних з комерцією. Остаточним було рішення суда у справах, сума позову яких не перевищувала 500 крб. На початку 30-х років ХІХ ст. такі суди з'явилися майже в усіх містах Причорномор'я.

На Правобережній Україні продовжувала діяти стара судова система.

Судами І інстанції були станові суди:

Апеляційною інстанцією для них був головний суд у складі двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Його компетенція була подібною до губернських судів. На колишній території Гетьманщини (Полтавська і Чернігівська губернії) діяли повітові, підкоморські і магістратські суди. Судом ІІ інстанції для них був Генеральний суд (спочатку у Глухові, потім - Чернігові), що складався з департаментів кримінальних і цивільних справ (генеральний судді, 2 ратники (призначалися урядом) і 5 засідателів (обиралися з дворян)). Підпорядкувався Сенату. Усі суди в Україні були підконтрольні губернаторам, а вищою інстанцією для них був Сенат.

У 1831-1834 рр. зазначені особливості судової системи в Україні були скасовані, підкоморські і повітові суди ліквідовані. Генеральний і головний суди перетворилися на губернські. На всій території України скасовувалася дія місцевих законів, а у судах запроваджувалася російська мова.

Судова система першої половини ХІХ ст. мала такі суперечності:

Недоліки судової системи викликали невдоволення різних верств суспільства. Виникла потреба реформувати систему. 20 листопада 1864 р. цар видав 4 судові статути, за якими і здійснювалася судова реформа:

Новими принципами судоустрою і судочинства були:

Незважаючи на ці позитивні моменти, певний час зберігалися станові суди для військових, духовних, інородців, а також комерційні суди. За реформою 1864 р. існували суди двох типів.

Місцеві суди:

Дільничні (посада оплатна) і почесні (посада безоплатна) мирові судді. Обиралися повітовими земствами і міськими думами на 3 роки з осіб, які мали середню і вищу освіту та високий майновий ценз. Вони розглядали дрібні кримінальні справи і проступки, за які передбачалися покарання у вигляді зауваження, попередження, штрафу до 300 крб, арешту до 6 місяців або ув'язнення до 1 року. З категорії цивільних розглядали справи із сумою позову не більше 500 крб. Підставами для розгляду справи у мировому суді були скарги приватних осіб, повідомлення поліцейських та інших адміністративних органів. Апеляції подавалися до з'їзду мирових суддів повіту, касації - до Сенату.

Загальні суди:

Окружні суди. Судовий округ створювався на декілька повітів. Наприклад, у Харківській губернії окружні суди були у Харківі і Сумах. До їхнього складу входили голова і члени суду, яких призначав імператор за поданням міністра юстиції. Кандидати на ці посади повинні були мати відповідний майновий і освітній ценз та стаж роботи. Засідання відбувалися колегіально. При окружних судах перебували судові слідчі, прокурори, присяжні і приватні повірені (адвокати), судові пристави (виконавці). В цих судах розглядалася основна маса цивільних і кримінальних справ. Кримінальні справи, за якими підсудним загрожувало позбавлення або обмеження громадянських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Вердикт в окремій кімнаті виносили засідателі, а оголошував вирок суддя. Касаційні жалоби подавалися до Сенату. Присяжні засідателі призначалися губернатором з кандидатур, рекомендованих предводителями дворянства і суддями. Іноді присяжними могли бути і селяни - волосні або сільські старости.

Судові палати - суди ІІ інстанції зі справ, які розглядав окружний суд без участі присяжних засідателів, а також суди І інстанції з державних, посадових, релігійних та інших злочинів. На Україні судові палати діяли у Харкові, Одесі та Києві. Вони складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Голів і членів палат призначав імператор за поданням міністра юстиції. При судових палатах перебували слідчі, прокурори і адвокати. Вищою судовою інстанцією залишався Сенат у складі департаментів з цивільних, кримінальних й адміністративних справ. Він був також касаційною інстанцією для всіх судових органів та судом І інстанції з особливо важливих справ. З 1871 р. діяло особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ. Існував і Верховний суд, який розглядав справи щодо вищих цивільних посадовців, придворної аристократії та генералів.

Водночас з новою системою судоустрою продовжували діяти станові суди для духовенства, військових і селян. Під час революції 1905-1907 рр. запроваджувалися (з 1906 р.) військово-польові суди. Такі ж суди діяли і в роки Першої світової війни у районах військових дій або в місцях, де оголошувався військовий стан. Судовою реформою виписувалися права прокуратури - нагляд за діяльністю судів, слідством, місцями позбавлення волі, підтримка обвинувачення у суді.

Створювалася адвокатура, яка виконувала функції захисту звинувачуваних у суді з кримінальних справ або представляла інтереси сторін у цивільному процесі. Адвокати називалися присяжними або приватними повіреними. Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялося відкривати у губернських і повітових центрах. Вони засвідчували документи й оформляли угоди.

У 1862 р. відбулася поліцейська реформа, за якою створювалися:

2 Еволюція права.

До 40-х років ХІХ ст. в Україні зберігало чинність місцеве право - Литовський статут 1588 р., збірники Магдебурзького права, звичаєве право. З метою приведення місцевого законодавства у відповідність до загальноросійського здійснювалися кодифікаційні роботи.

На початку ХІХ ст. була створена кодифікаційна комісія у складі 3 експедицій, що займалися кодифікацією права Російської імперії (голова - М.Сперанський), права окремих місцевостей та редагуванням розроблених проектів кодексів. У складі другої експедиції працювало 2 групи. Перша розробляла право Правобережної України. Очолював групу А.Повстанський. Вона підготувала збірник "Свод местных законов губерний и областей, присоединённых от Польши". Друга розробляла право Лівобережної України. Очолював групу Ф.Давидович. Нею був підготовлений збірник "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Зібрання малоросійських прав" 1807 р.).

У 1811 р. була підготовлена нова редакція Литовського статуту. Проте у 1830 р. розпочався випуск 45-томного "Повного зібрання законів Російської імперії", 1832 р. - 15-томного "Зводу законів Російської імперії". У 1832 р. вийшов перший документ загальноросійського законодавства - "Звід установ та статутів про тих, хто утримувався під вартою, та про засланих". 1836 р. з'явився "Сільський судовий статут", 1849 р. вийшло "Уложення про покарання кримінальні та виправні". У 1840-1842 рр. на Україну поширилося загальноросійське законодавство. Реформи 60-70-х ХІХ ст. зумовили еволюцію права буржуазним шляхом. Періодично видавалися "Зібрання узаконень і розпоряджень Уряду". Сенат тлумачив закони. Під час і після революції 1905-1907 рр. основним джерелом права стає закон. Закони поділялися на розпорядчі і доповнювальні; загальні, місцеві, особливі і спеціальні. Систему джерел права поповнювали постанови Ради міністрів, "мнєнія" Державної ради. Хоча вони і мали підзаконний характер, проте були обов'язковими до виконання усіма виконавчими органами. Крім того, видавалися положення (щодо структури та функцій органів влади й управління), укази (щодо реалізації конкретних правових дій), установлення, тимчасові правила. Продовжувалися і кодифікаційні роботи. Їх координатором виступав Сенат, а згодом і юридична нарада.

3 Галузі права

Набули розвитку усі галузі права.

Цивільне право. Основними джерелами були 10 том "Зводу Законів Російської імперії", "Сільський судовий статут" 1839 р. Ними регламентувалися норми сімейного, спадкового, зобов'язального права. Вперше визначалися право власності - це право володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно та передавати його у спадок; види власності, суб'єкти й об'єкти власності, обмеження права власності. Після селянської реформи 1861 р. селяни стали учасниками цивільних правовідносин. У законодавстві перелічувалися їхні особисті і майнові права. Проте до Столипінської аграрної реформи вони не могли вільно розпоряджатися своїми наділами, а лише з дозволу громади. Основними завданнями цивільного права були охорона дворянської і буржуазної власності, спрощення умов отримання кредиту і продажу землі дворянами, розширення прав буржуазії у галузі підприємництва. Зобов'язальне право базувалося на принципі договірної свободи. Проте уряд намагався обмежувати сваволю підприємців щодо застосування штрафів (1882 р.), експлуатації праці дітей і підлітків (1885 р.), тривалості робочого дня (11,5 годин з 1897 р.). Способами забезпечення виконання договорів були поручництво, неустойка, завдаток, застава майна. Найбільш поширеними були договори обміну, оренди, запродажу, позики, товариства, постачання і підряду. Успадкування здійснювалося за законом і за заповітом. За законом могли спадкувати як сини, так і доньки, проте первага надавалася першим. Доньки при живих братах успадковували чотирнадцяту частину нерухомого майна та восьму частину рухомого. Материнська спадщина зазвичай ділилася порівну.

Зводом законів Російської імперії регулювалия шлюбно-сімейні відносини. Шлюб - це постійний союз, який припинявся зі смертю одного з подружжя. Шлюбний вік для чоловіка складав 18 років, жінки - 16 років. Не дозволявся шлюб між християнином і представником іншого віросповідання, четвертий шлюб, а також новий шлюб без розірвання попереднього. Законним вважався церковний суд. Розлучення для православних було можливе лише з дозволу церкви на прохання одного з супругів за умови доведеного прелюбодійства (перелюбства), нездатності до шлюбного життя, безвісної відсутності одного з подружжя, в разі замаху на життя супруга, або жорстоке поводження, коли одному з подружжя винесено вирок про позбавлення усіх прав (каторга, заслання). Для католиків розлучення взагалі заборонялося. Діти поділялися на законнонароджених і народжених поза шлюбом. Другі не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.

Кримінальне право. Джерелами кримінального права до 1840 р. були ІІІ Литовський статут, збірники Магдебурзького права, з 1840 р. - "Кримінальне уложення" (15 том Зводу законів Російської імперії), "Уложення про покарання кримінальне і виправні" 1846 р. з редакціями 1866 р. і 1885 р., "Сільський судовий статут" та "Кримінальне уложення" 1903 р.

Якщо "Уложення" 1846 р. визначало поняття злочину як діяння, заборонене законом під загрозою покарання, то в нових редакціях запроваджувався принцип, що немає злочину, якщо про це відсутня вказівка в законі. Відповідальність встановлювалася при наявності умислу або необережності. Визначалися такі види злочинів:

Досить складною була система покарань. Покарання поділялися на кримінальні (позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою чи каторгою або засланням) і виправні (догана, штраф, арешт, ув'язнення, служба у виправних арештанських ротах); основні (страта, каторга, заслання, вислання, ув'язнення, тілесні покарання (лише для окремих станів)) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд).

Самостійними галузями стають кримінально-процесуальне і цивільно-процесуальне право. Першим детально регламентувався порядок розгляду справ у судах, проголошувалися принципи усності, гласності, невинуватості, безпосередності, змагальності, право звинувачуваного на захист.

Стадіями розгляду справи у слідчих і судових органах були:

 

Передбачалася можливість перегляду вироку. Докладно регламентувався процес розгляду справ окружними судами за участю присяжних. Вироку передував вердикт присяжних. Справи у мировому суді розглядалися за спрощеною схемою, у загальних судах - за більш складною. Передбачалися подача позову, ознайомлення відповідача зі змістом позову, висловлення відповідачем заперечень. Позивач також мав право на спростування і заперечення. Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному порядку.

Адміністративне законодавство. Ця галузь права виділяється у другій половині ХІХ ст. Основні джерела: "Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою" (1881), "Тимчасові правила про пресу" (1905), "Тимчасові правила про товариства і спілки" (1906), "Тимчасові правила про зібрання" (1906).

Запроваджувалися такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення. Адміністративне законодавство обмежувало права особи. Проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 р. громадянські свободи з часом були обмежені "Тимчасовими правилами". У пресі заборонялися публікації, що загрожували безпеці держави, закликали до страйків. Заборонялися товариства, діяльність яких суперечила громадській моралі. З 1906 р. зібрання не відбувалися, якщо не було дозволу і присутності поліції.


© 2006—2018 СумДУ