Logo-do Profile

Історія держави і права України

Лекція 3

Правова система Київської Русі


Ключові терміни

джерела права, віра , продаж, урок , головщина

1 Особливості правової системи.

Процес феодалізації східнослов'янського суспільства був виявом загальноєвропейського розвитку. Він вилився у тривалий процес зближення і синтезу античних і варварських соціальних структур і світоглядів.

У ІХ-ХІ ст. відбуваються суттєві зміни в економіці, політиці, культурі, релігійній сфері (християнізація суспільства). Можна погодитися із відомим англійським істориком А.Тойнбі, який звертав увагу на вплив релігії і церкви на суспільні процеси. Християнство, зокрема, вплинуло на формування права.

Особливостями правової системи Давньоруської держави було те, що, по-перше, Русь не знала розподілу права на галузі. Право мало синкретичний характер, тобто кримінальні і цивільні правопорушення не відрізнялися. В основі права лежав становий принцип, який був реалізований у світській та церковній системах права і закріплений у законодавстві Русі. Учасники правовідносин мали різну за обсягом правоздатність, що залежало від суспільного становища і статі. На Русі існувало світське і церковне право. Давньоруське церковне право складалося з норм, які були в церковних канонах, затверджених на вселенських соборах, та норм неканонічного походження (великокнязівське і візантійське законодавства щодо церкви). По-друге, право на Русі не було загальнообов'язковим для цсіх мешканців. Поза сферою його регламентації залишалися князь, апарат влади, військові. Їх статус, права і обов'язки та діяльність не були чітко визначені.

Право на Русі здійснювалося за принципом „що бажано сюзерену, те і є право". Зі зміною сюзерена могло змінюватися і право.

2 Джерела права.

Джерела права - це форми існування правової норми. У давньоруський період виділяють основні і додаткові джерела права.

Основні джерела права:

Звичаєве право. Це норми, що виникають на основі звичаю, традиції, загальнообов'язковість яких забезпечувалась авторитетом суспільної думки (племені, громади, суспільства) або державним примусом. Правові звичаї на Русі регулювали міжнародні (міжплемінні) та міждержавні відносини (недоторканість представників іншої сторони під час перговорів, вірність укладеній угоді, присяга як гарантія дотримання домовленості, право викупу полонених тощо), владні (компетенція, структура, статус учасників віче, верви), військові, шлюбно-сімейні, договірні, трудові відносини, відносини власності, відносини у сфері суду та судочинства, відносини, які охоплюються поняттями мораль та моральність. Крім того, правовими звичаями, поряд з нормами права, встановленими державою, визначалися статус людини, чоловіка і жінки, іноземців, представників різних груп населення. Виключно нормами звичаєвого права регулювалися такі інститути, як „помста" та „кровна помста", деякі процесуальні дії (присяга, власне зізнання, свідки, суд Божий, звід тощо), система покарань (потік і розграбування). Чимало норм права збереглося у Руській Правді.

Міжнародні довори (з Візантією, Хозарським каганатом та іншими). У науковому обігу існує 4 тексти договорів Русі з Візантією - 907, 911, 944(945), 971 рр. Вони збереглися у списках літописів.

Відомо, що 838 р. перше руське посольство з'явилося у Візантії, а 860 р. було підписано перший мирний договір, проте його текст не зберігся. Русь і Візантія були різними за соціально-економічним розвитком державами. На Русі переважало звичаєве право, у Візантії - римське право.

У Х ст. між державами укладалися договори у письмовій формі. Вони готувалися у двох примірниках („на дві харатьї"). Один примірник давньоруською мовою, скріплений печатками і підписами, передавався Візантії, інший, грецькою мовою, передавався Києву. Кожна сторона робила його переклад на свою мову.

Серед істориків тривалий час точилися суперечки щодо того, яке право переважало у цих договорах. Більшість вчених доводить, що це було руське звичаєве право, оскільки Візантія йшла на поступки, бо не хотіла війни, тоді як на Русі на той час основним джерелом збагачення були війна і торгівля. Поступки звчиаєвому праву безумовно були.

Так, у договорі 911 р. при суперечках необхідною була наявність доказів. Обвинувачу дозволялося доповнити показання присягою (згідно зі своєю релігією). Дозволялося здійснювати кровну помсту, але лише у випадку присутності родичів у момент скоєння злочину (вбивства). Покарання могло бути замінено грошовим викупом. Таких норм у грецькому праві не було. Важливим у цих договорах було посилання на руський кодекс - „Устав і Закон Руський", прототип Руської Правди, що не зберігся. У договорі 944(945) р., який був менш вигідним для Русі, також збереглися певні переваги звичаєвого права, проте з'явилося і нове - слов'яни не мали бути судимими на грецькій території своїми соплеменниками. Будь-який злочин розлядався виключно грецьким судом. Суд міг видати вбивцю родичам загиблого. Договори з Візантією свідчать, що у Х ст. на Русі був досить високий рівень розвитку правової культури.

Договори князів з народом. Такі договори укладалися при запрошенні князя „на стіл" між князем і віче. Князь повинен був дотримуватися умов договору („ряду"), обумовлених народом на віче. Саме договір визначав статус князя і межі здійснення княжої влади.

Договори між князями. Відомі з ХІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв'язати існуючи суперечності. Як правило називалися „хрестовими грамотами".

Взагалі у давнину договори позначалися різними поняттями - „мир", „ряд", „цілування", „докінчання" тощо, що свідчило про поширення в той час договірних відносин.

Нормативні акти князів (устави, статути, уроки, грамоти). Це були князівські розпорядження, що торкалися різних сторін управління та суду. Наприклад, „уроки" (постанови про мито, судові стягнення, судочинство), як правило, діяли тимчасово, а „устави" - тривалий час і врегульовували більш важливі проблеми („Устав Володимира Мономаха", що вміщував норми сімейного, спадкового, опікунського права). Різновидом цієї категорії нормативних актів є церковні устави, що поєднували правові традиції східного християнства і потреби давньоруського суспільства. Всього було 6 таких уставів. Найважливішими є Устав Володимира Великого і Устав Ярослава Мудрого. Ними встановлювалися правові відносини між державою і церквою, світською і церковною владою, правовий статус духовенства, юрисдикція церкви, визначалися церковна десятина, компетенція церковного суду. Устав Володимира ґрунтувався на нормах візантійського церковного права, Устав Ярослава мав деякі суперечності з нормами візантійського церковного права, проте більше співвідносився з Руською Правдою.

Рішення і постанови народних зборів. Вони стосувалися питань закликання князя на престол або позбавлення престолу, прийняття правових актів (у Новгородській і Псковській республіках), вирішення питань війни і миру, формування народних ополчень, укладання міжнародних угод, призначення чи відкликання посадових осіб, встановлення податків, господарські справи, розгляд особливо важливих судових справ.

Нормативні збірки. Це - Закон і Устав Руський - усне джерело право, що формувалося і розвивалося у Давньоруській державі. Руська Правда була відкрита у 1738 р. відомим російським істориком В.Татищевим. Вона є головним джерелом пізнаня суспільства, державного устрою і права Київської Русі, справила великий вплив на розвиток українського, російського, білоруського, литовського права. Існує близько 300 списків Руської Правди (у літописах і юридичних збірниках). За змістом поділяється на 3 редакції:

Коротка - найдавніша (ХІ ст.). Складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вірників і Уроку мостникам. Відбиває розвиток суспільства ранньофеодального періоду. З обмеженням зберігається інститут кровної помсти. Предмет захисту - життя, тілесна недоторканість, честь дружинника, порядок оплати урядовців - вірників і мостників.

Розширена. Складається з Суду Ярослава, Устава Володимира Мономаха. Відображає період розвинутого феодалізму. Містить нові норми - про правове становище закупів, порядок нарахування пені за борги, закріплення безправ'я холопів, обмеження майнових й особистих прав різних верств населення.

Просторова. Її поява датується ХIV-XV ст., за М.Максимейком - XVI-XVII ст. Створена на основі розширеної редакції.

Усі три редакції виходили від князівської влади, мали офіційний характер і не зачепали церковної юрисдикції. Містили норми різних галузей права, але насамперед - цивільного, кримінального, процесуального.

Релігійні норми. З прийняттям християнства для провадження церковної служби та організації церковного життя набувають поширення збірки церковного і канонічного права: Номоканон, Еклога, Прохірон, Судебник царя Констянтина, Закон судний людям тощо. Вони були відомі під назвою Кормчих книг.

Судові рішення (судовий прецедент).

Додатковими джерелами права були літописи і повчання.

3 Галузі права.

Право Давньоруської держави захищало насамперед приватну власність, в основі якої була феодальна власність на землю.

У додержавний період у слов'ян першим володільцем землі була спочатку родова, а потім територіальна (сусідська) община (верв). Руйнування родової общини, закріплення моногамної сім'є призвели до боротьби індивідуального начала зі старим колективістським. Спочатку земля піддавалась періодичним переділам, а з часом поділялася назавжди, що означало виникнення права довічного володіння. Лише вигони, лісові угіддя і водойми залишалися у спільній власності. З виникненням держави така система зберігається, оскільки тривалий час князі не вважалися власниками землі, а тільки „кормилися з неї". Потужним поштовхом до розвитку права власності на землю стало прийняття християнства та поширення візантійського права, які швидко сформували нову систему суспільних цінностей. Розвиток цього права відбувався шляхом, по-перше, „відвоювання" приватними користувачами общинних земель, по-друге, освоєння нових земель. З посиленням держави починається процес окняжіння земель і перетворення данини на феодальну ренту.

На Русі існували такі форми земельної власності: князівський домен, боярська вотчина, монастирська вотчина, особиста вотчина церковних ієрархів, земля громади, індивідуально-сімейна земельна ділянка, незаселені вільні (державні) землі.

Чіткого терміну щодо права власності у Руські Правді немає. Але з ст.13 і 14 Короткої редакції випливає, що право власності і право володіння розрізнялися. Вони передбачали повернення своєї власності, що перебувала у володінні іншої особи. Пізніше ця норма була доповнена ст.44 Розширеної редакції. Передбачалося не тільки повернення майна власнику, але сплата компенсації за користування нею.

Якщо у Правді Ярослава об'єктом права власності є рухоме майно (кінь, зброя, одяг), то у Правді Ярославичів - нерухоме майно (земля).

Розвиток приватної власності сприяв і поширенню зобов'язального права. Існували такі види зобов'язань:

· зобов'язання за нанесення шкоди. Передбачалося повне відшкодування. Особа, яка пошкодила речі іншої особи, повинна була повністю відшкодувати вартість речі.

· Зобов'язання за договором.

На Русі були відомі такі види договорів:

· Договір обміну.

· Договір купівлі-продажу. Укладався при свідках чи митнику. Договори щодо нерухомого майна укладалися у письмовій формі (купчі) за участю одночасно свідків і митника.

· Договір поклажі - це передача власних речей комусь для зберігання. Укладався без свідків.

· Договір позики - кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Укладався при свідках.

· Договір особистого найму.

У Руській Правді існував цілий устав про банкрутства. Банкрутства були з вини позичальниками, за якими передбачалися відстрочка сплати боргу або продаж у рабство, а також без вини позичальника, коли боржнику надавалася відстрочка сплати боргу.

З розвитком приватної власності виникло і спадкове право. Воно забезпечувало процес накопичення майна і землі та передачу їх у спадок. Вже у договорах Русі з Візантією Х ст. розрізняли спадкування за заповітом і за законом. Такі норми містила і Руська Правда. За законом родове майно могли спадкувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Доньки спадкоємцями не вважалися. Якщо у померлого не було синів, тоді його майно успадковували брати. Майно бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували доньки. Пізніше це право поширювалося на біле духовенство і ремісників.Згодом Розширена редакція Руської Правди передбачала, що майно померлого смерда, в якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку для прожиття. До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Проте заповідати його могла лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався з прибутків з майна підопічного. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно.

Сімейно-шлюбні відносини регулювалися спочатку правовими звичаями, потім виключно церквою. Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладання шлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владу чоловіка як глави сім'ї), припинення шлюбу, покарання за згвалтування жінки. З прийняттям християнства передбачалося суворе покарання за позашлюбні зв'язки, заборона багатожонства, каралися розпуста, згвалтування, співжиття з сестрами, братами, чорницями, куми з кумом. Проте за такі порушення застосовувалися штрафи. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої - з 13-літнього віку. Більше двох разів одружуватися не дозволялося.

Приводом для розлучення були „порча", неможливість мати дітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо, нездатен був забезпечити сім'ю. Розірвати шлюб і створити нову сім'ю могла лише заможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальну компенсацію і штраф церкві.

Кримінальне право. Злочин на Русі називався „обідою" - тобто діяння, наслідком якого є заподіяна шкода (вчинене „зло"). Спочатку обіда означала будь-яке нанесення матеріальних чи моральних збитків, пізніше - будь-яке порушення закону.

Об'єкт злочину - влада князя, особа, майно, а з ХІ ст. - ще й церква, суспільний мир.

Суб'єкт злочину - всі вільні люди, незалежно від соціального походження, окрім рабів. За дії холопа відповідав його власник.

Суб'єктивна сторона складу злочину. Розрізнялися вбивство навмисне чи з необережності, банкрутство з вини чи без вини позичальника.

Встановлювалося поняття неосудності за віком і станом здоров'я (діти, психічно хворі, каліки), поняття обставин, які вміщували протиправність діяння. У Х ст. такими обставинами були неспроможність у майновому стані особи, стан необхідної оборони, ХІ-ХІІІ ст. додавалися стан афекту, визначення межі застосування необхідної оборони. Розвиваються поняття стадії вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), співучасників злочину (зі складу учасників злочину виділяють пособників і підмовників).

Руська Правда визнавала такі види злочинів:

Злочини проти життя. Найтяжчим серед них було вбивство.

Злочини проти здоров'я. Це - нанесення ран, ушкоджень, побоїв.

Злочини проти честі. Йдеться про образу фізичною дією - удар невийнятим з піхов мечем, батогом, долонею, посягання на бороду чи вуса чоловіка.

Майнові злочини. Це - крадіжка, пограбування, розбійний напад з метою оволодінням майна, підпал рухомого і нерухомого майна.

Злочини проти шлюбу, сім'ї і моралі. До них належали шлюб між родичами, двоєжонство тощо.

Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. Це - викрадення нареченої, згвалтування, підпал церковних будівель тощо.

Злочини проти держави. Йдеться про заколот, повстання проти князя.

Система покарань на Русі була досить простою і порівняно м'якою. У Х ст. метою покарань були відшодування збитків потерпілому або його сім'ї, відплата злочинцю та попередження злочинної діяльності, ХІ-ХІІ ст. додаються спокутування гріхів, поповнення державної скарбниці, захист прав суспільства, держави, церкви, особи і сім'ї. Проте зникає така мета покарання, як відплата злочинцю (помства).

Види покарань:

Кровна помста. Коротка редакція Руської Правди визнавала можливість кровної помсти. Але в разі відсутності месників або небажанні родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Такий вид покарань застосовувався лише за вбивство і нанесення тяжких ран та сильних побоїв. За Ярославичів кровну помству скасували.

Потік і пограбування. Це вища міра покарання, що передбачала вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскація належного йому майна. Застосовувалася за вбивство в розбої, підпал будинку,повторне конокрадство.

Віра - грошове стягнення з вбивство у розмірі 40 гривень. Розрізняють подвійну віру (80 гривень), напіввіру (20 грн за вбивство чи нанесення каліцтва жінці), дику віру (сплачувалася членами общини в разі відмови або неможливості общини видати злочинця).

Продаж - штраф, що йшов до скарбниці князя.

Урок - грошова компенсація, яку отримували родичі потерпілого від злочинців.

Головщина - грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого.

Див.текст першоджерела

4 Судочинство

Судовий процес на Русі називався „тяжба". Сторонами були як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжниками чи супротивниками.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся зі своїм супротивником щодо передачі спору до суду або ж від імені останнього передавав виклик. В обох випадках неявка до суду тягнула за собою заочний вирок. За необхідності підсудного могли доставити до суду силою. Суд виконував лише роль посередника. Судовий процес мав обвинувально-змагальний характер.

Способами знаходження відповідача були заклич (заява позивача, що оголошувалася на торжищі з описом вкраденої речі), звід (у випадку знаходження речі протягом 3 днів, в іншому місті або відмови обвинувачуваного у недобросовісності вчинку позивач звертався до нинішнього власника речі зі словами „іди на звід і скажи де взяв"), гоніння сліду (пошук злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах).

Види судових доказів:

Власне зізнання. Незаперечний доказ, після якого розгляд справивважався завершеним.

Речові докази. Йдеться про сліди побоїв, знайдені вкрадені речі, перебування трупа на території верви.

Свідки. Це - свідчення видоків, тобто очевидців злочину, та послухів, тобто гарантів доброї волі однієї чи іншої сторони судового процесу.

Присяга (рота або клятва). Існувала двох видів. Перший вид полягав у підкріпленні істинності певного показання призиванням імені Бога (закликання Бога у свідки). Така клятва називалася „ротою". З прийняттям християнства з'явилася присяга на хресті та на Біблії чи Євангелії. Розрізняли присягу додаткову, яка надавалася позивачу за відсутності інших доказів або у незначних позовах, і очищувальну, що надавалася відповідачу також за відсутності інших доказів, якщо він заслуговував на довіру. Відмова від присяги вела до звинувачення

Суд Божий (суд мечем). Різновидом суду Божого був поєдинок або поле. Він використовувався в разі присяги обох сторін. Винуватим вважався той, хто програв бій. Іншим різновидом суду Божого були ордалії - випробування вогнем, залізом і мечем, а з появою християнства - випробування хрестом. За Руською Правдою передбачалося випробування водою і залізом в разі недостатності доказів або коли позов був наклепний.

Зовнішні ознаки доказу (синці, сліди від побоїв), а також „лицо" - знайдені у підозрюваного речові докази (звідси „факт на лицо").

Жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги або таким чином суд вирішував кому присягати.


© 2006—2018 СумДУ